Немає чужих дітей. Сім історій першого воєнного року

24 лютого 2022 року всі прокинулися від звуків вибухів. Ракети полетіли на мирні міста, життя для всіх перетворилося на «до» та «після». У ліцеї №33 міста Києва розпочався робочий день, який досі триває.

Діти, вчителі розлетілися у невідомих напрямах, щоб врятуватися. Залишилися ті, кого стали називать «хранителями» школи: члени адміністрації, деякі вчителі і наші «феї» – вартівниці, які заступили на чергування на 3-4 доби. Кожного дня під вибухи, сирени треба було оглядати територію, відповідати на дзвінки, виключати пожежну сигналізацію, яка часто спрацьовувала. Але найголовнішим завданням для усіх стало – не розгубитися, зібратися, зателефонувати, підтримати, допомогти.

Директорка ліцею Лариса Переймибіда кожного ранку у групі «Telegram» писала одне-єдине повідомлення: «Слава Україні!». І у відповідь отримувала: «Героям Слава!», «Слава нашим захисникам!»… За цими відповідями-повідомленнями ми могли вираховувати, чи всі перебувають на зв’язку. Саме так дізналися, що троє наших працівників опинилися в окупації. Безсонні ночі, дні, коли чекаєш лише повідомлення із двох слів: «Я жива!»

Уже три роки наш ранок починається зі «Слава Україні!»  – і так триватиме до Перемоги!

 

На початку березня 2022 року постало питання, як зібрати дітей, продовжити освітній процес. Ні в кого не виникло запитання, як саме це зробити, бо був досвід «ковідних» років. Були сумніви, чи зможуть діти навчатися, та коли класні керівники провели перші онлайн-зустрічі зі своїми учнями, одразу ж  зрозуміли, що навчати треба, підтримувати необхідно, бо саме нас, учителів, потребують учні. І не стільки для того, щоб навчатися, а, щоб поговорити, вислухати, порадити, підтримати, допомогти хоч на мить забути про страхіття, яке прийшло у кожну родину. І тут були вже задіяні всі форми освітнього процесу, увесь досвід. А вчителі продовжували вчитися, удосконалюватися, ставали більш гнучкими і професійними.

1 вересня 2022 року у 2 клас  ліцею прийшла маленька дівчинка, яка тепер дорослими очима дивиться на світ. Історію порятунку нашої Жені знають усі. Вранці 26 червня в її дім прилетіла рашистська ракета, яка знищила не тільки квартиру, а зруйнувала життя цілої родини. Дізнавшись із телевізійного повідомлення про цю трагедію, ми були прикуті до екранів телевізорів в очікуванні новин про дівчинку та її батьків. Рятувальники  знайшли дитину за гучним криком серед купи каміння, бетонних плит і металу. Коли її витягли з-під завалів,  вона дуже чітко повідомила, де знаходиться мама, і цим врятувала її життя. На жаль,  тато Жені в цей день загинув. Наша дружна ліцейна родина миттєво відреагувала на трагедію: ми організували збір коштів для дівчинки та її мами, адже вони втратили все. У Жені та її мами загоїлися травми й подряпини. Але ніхто не в змозі залікувати рану втрати рідної людини.

Це історія про людське розуміння, співчуття, взаємини. Ми тепер розуміємо, чому українська ментальність поширюється на всіх, хто має більш-менш виразне уявлення спільноти. У нашому ліцеї своя ментальність: ми радо приймаємо у свою родину нових людей, особливо тих, хто цього потребує. У нас є досвід 2014 року: були учні й учителі, які переїхали з Криму, Донецька та Луганська і назавжди лишилися з нами. Тому навесні 2022 року прийняти нових дітей і вчителів зі Сходу для нас було абсолютно нормально. Наша хата не скраю – це про нас! А ще говорять, що війна змінює всіх. Але це неправда. Людина має залишатися людиною: емоційною, чесною, доброю… і безжальною до ворога, який відбирає дім, волю, життя.

Влітку постало питання, де знайти і як створити з початку навчального року безпечні умови для наших дітей, учителів. Будівля закладу освіти  відчинила свої двері першим учням у далекому 1937 році, коли ще не планувалися бомбосховища. І першими на допомогу прийшли  колеги із ДЗО № 739, які помістили в себе, у своєму укритті, наш 1-ий клас, адже дистанційно навчати першокласників неможливо. А потім ремонтом нашого невеличкого підвалу зайнялося управління будівництва Голосіївської РДА. Восени 2022 року в укритті перебували всі по 3-4 години: проводили уроки, харчували дітей, заспокоювали один одного, а ще ми перетворили наше укриття на незламний освітній простір. Діти, вчителі розмальовували стіни тематичними малюнками і патріотичними написами, тому і Гімн України, і «Ой у лузі червона калина» там лунає по-особливому.

Облаштувавши укриття, ми готові були приймати мешканців мікрорайону у пункті незламності, адже підготували усе необхідне: генератори, пічки, дрова, зарядні пристрої, ліки, запаси води та їжі. Бо українці нескорені, незламні! Ми завжди будемо пам’ятати, якою ціною боронимо незалежність,  ми вічно будемо вдячні захисникам і захисницям, які віддають кожного дня найдорожче – своє життя.

Українці особливі тим, що коли в наш дім приходить біда – ми гуртуємось і діємо разом. Волонтерство – це свідомість кожного українця. Наша ліцейна громада не стояла осторонь, а впевнено діяла. Ми надихали наших захисників і захисниць своїми щирими малюнками, зробленими з любов'ю і теплом, подарунками, оберегами, у які вклали всю теплоту свого серця і віру в Перемогу! У ліцеї був організований збір підручників, книжок українською мовою для шкіл Харківщини. Громада ліцею активно збирала гуманітарну допомогу на передову, дітям і учителям Комишанської ЗОШ 26 Херсонської громади. Дуже популярним стало слово «донат»  –  і ми донатили для шкіл Києва, які були пошкоджені під час обстрілів, збирали кошти на придбання генератора для інженерно-саперного взводу мотопіхотного батальйону №128 окремої гірсько-штурмової бригади, на пікап для батька нашого учня 7 класу Артема, який з бригадою перебував на Бахмутському напрямку, на тепловізори і біноклі для військових ЗСУ. Ми з нетерпінням чекаємо наших захисників і захисниць вдома живими і здоровими! Разом наближаємо Перемогу!

Зважаючи на реалії сьогодення, тримати освітній стрій виявилося зовсім не просто. Педагогіка стала «гнучкою». Освітянські колективи змушені підлаштовуватися не лише під розклад шкільних занять, а й під звуки сирен, відключення світла, під учнів, які перебувають за кордоном і бажають продовжити освітній процес в улюбленій школі. І ми підлаштовуємося: працюємо, опановуємо, підвищуємо кваліфікацію, творимо, навчаємо, захищаємо, контролюємо, любимо, хвилюємося.., бо ми несемо горде ймення  – УЧИТЕЛЬ.

А ще ми даємо учням знання, що актуальні сьогодні в Україні, як ніколи. Це уміння виживати у складних умовах, надавати допомогу потерпілим, зупиняти кровотечі за допомогою джгута-турнікета та інших підручних засобів, проводити реанімаційні дії, накладати шини, розпізнавати вибухонебезпечні предмети. 

Наш педагогічний колектив набув універсальних умінь та навичок як в освітній діяльності, так і в соціальній. Адже, окрім звичних освітніх знань, ми несемо нашим учням психологічну підтримку, допомагаємо добрим словом, ласкавою посмішкою, мудрою порадою.

Немає чужих дітей! Є діти України!

 

 

Творча група педагогів:

Лариса Переймибіда, 

Тамара Жеребко, 

Тетяна Соколовська,

Наталія Кухарєва,

Наталія Малютіна